— Дуже радо. Прошу, погляньте.
І він показав йому число, в якому деякі місця були позачеркувані червоним олівцем. Страховище! Це була його власна вступна стаття, по якій він обіцював собі так багато в його ексцеленції! Він не міг читати позачеркуваних уступів, бо перед очима в нього почало мерещитися та туманіти.
— Але… але… пане прокураторе, — пробулькотав він.
— Прошу, сідайте, — мовив гуманний урядник і присунув йому крісло, потім узяв число в руку і почав відчитувати голосно.
«Австрія завдала польській нації так багато ран, так довго визискувала Галичину, так довго гнобила й поганила польське національне почуття» — прошу вас, хіба ж це не виразне підбурювання до ненависти й погорди проти Австрії?
— Вибачайте, пане прокураторе, але це тільки перша половина речення, а в другій половині написано виразнісінько: «що мусимо вважати актом простої історичної справедливости, коли тепер завдяки витривалій і жертволюбній праці наших політиків доходимо до становища гідного нашої нації і рішучого впливу в Австрії». Хіба ж це підбурювання?
— Ах, пане! Ваші речення довгі. Хто читає початок, може й не дочекає дочитати до кінця. Або гляньте на оце дальше речення:
«Драконське переслідування нашої народности в Прусії, огидна екстермінаційна війна, яку там проти поляків не тільки
