він був перейнятий, удаючися по одержанню благословенства свого генерала в далеку дорогу на північ, з великою й почесною місією — навертати невірних єретиків.
Свій вихід з-під батьківської стріхи патер Ґавдентій досі вважає чудом. По різанині 1846-го року настав страшенний голод. Літом не зародило, так що вже з початком зими більша часть селян не мала що їсти. Страшно далася в тямки Шимкові та зима; досі ще гудуть йому в ухах крики й стогнання його братчиків, що просили у родичів хліба, прокляття й сльози матері, ввижається понуре, чорне, мов земля, лице батька. Потисли морози, брати його почали пухнути з голоду, тіло їх зробилось синє. Батько бігав десь кудись, рідко коли заходив до нещасної хати й час від часу приносив то кусник хліба, змішаного наполовину з м'якиною, котрим усі ділилися, мов манною, то кілька пригорщів зерна, котре то в ступі товкли, то на жорнах на двоє, на троє роздирали й запарене окропом їли. Тямить патер, як раз батько його приніс відкись повну пазуху сирої кукурудзи й припадково якось розсипав її по землі: і жінка і діти кинулись збирати з землі круглі, золотисті зернята, але, притиснені голодом, не могли дожидатись, поки ступа розтовче, а окріп розпарить їх, і, збираючи зернята, поквапно, мов злодії одне перед одним, пхали їх у роти
