скупській» кухні, спав разом з кухтами[1] й послугачами, приймав від них частенько штурханці та насмішки, разом з ними вечерами чистив чоботи канонікам[2], а вдень ходив до школи. Вчився зразу тупо: голова, забита змалечку тяжкою нуждою, не швидко могла приспособитись до приймання шкільної науки, не швидко могла розвинути вроджені свої таланти. Але все таки він учився. Епископ Войтарович, котрий бідного, напівнеживого хлопчину взяв з суду на свої руки, показався для нього другим, ліпшим батьком. Він пильно доглядав його науки й щонеділі кликав його до себе, розпитував про його життя на селі, заохочував і напоминав до науки, та так ласкаво й щиро, що малому Шимкові не раз сльози мимохіть з очей пускалися. Але швидко не стало його добродія й опікуна. Епископ Войтарович, об'їхавши зараз по страшній різні свою дієцезію, побачивши та розізнавши доочно всю глибину морального й матеріяльного упадку своєї пастви, списав усе в обширнім пропам'ятнім письмі і вручив його найвищим властям у Відні. Письмо це довго не могло дождатися відповіді, аж ось з початком 1852 р. замість відповіді прийшов цісарський декрет, потверджений папою, котрим усунено Войтаровича з його епископської катедри. Важко задумався Войтарович над тим, що в Австрії значить горожанський обов'язок, але задума була пізна. Задумався він і над долею свойого годованця й постановив собі не
