пристав, думаючи, що такий тут в краю звичай.
— Пан, видно, не тутешні, — почав балакати балагула, коли по кількагодинній чеканці виїхали з поганого жидівського місточка і звільна по глибокім і грузькім болоті волоклись понурою, рівною та мокрою країною.
— Не тутешній — відповів патер.
— А здалека пан?
— Здалека!
— А звідки, коли вільно спитати? — допитувався жид з влазливістю, властивою його племені.
— Не вільно питати, — відбуркнув патер, котрого ціла та компанія і бридила і боліла, немов би його обсіли воші.
— Як панська воля, — сказав покірливо жид і обернувся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого й злорадного усміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лиці. Але мовчанка тривала тільки хвилю; швидко він знов обернувся до патера:
— А до кого пан мають діло в тім селі?
— А тебе що це обходить? — офукнувся патер, чуючи, що це питання якось неприємно вразило його.
— Та я нічого, я тільки хочу знати, де маю заїхати?
— Заїзджай до дідича! — сказав патер.
— До дідича? Коли ж бо, прошу пана, в тім селі дідича нема.
— Дідича нема? Як то?
— А так! Це село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дідич вмер у Сибіру.