стегна пекли, мов приском посипані, від непривичної натуги, а дорозі все не було кінця. Правду кажучи, патер не знав, чи вони йдуть селом, чи лісом, бо ніде не видно було найменшого світелця, що блимало з вікон. Вкінці присяжний зупинився.
— Слухайте, отче, — сказав він. — Я не веду вас до своєї хати, бо в мене забагато людей, невигода, діти дрібні. Ось хата мойого брата. Вона тепер стоїть пусто, тут будете безпечні, а їди й усього, що треба, я вам достарчу. А завтра вечером зійдуться всі наші, то послухаємо, що нам скажете, і треби поробите. Від року вже у нас ні христин, ні шлюбів не було таких, як Бог приказав. Тільки деякі до Кракова їздили. Одне тільки прошу вас: не говоріть людям того, що говорили мені… Знаєте… про святого отця…
— Не говорити? А то чому?
— Бо всіх зневірите. За що ж нам, бідним людям, і держатися, коли остання надія на святого отця покине нас? Може бути, що воно й правда те, що ви говорили, але я тому не вірю, бо не хочу вірити. А другим нікому того й не згадуйте, бо все попсуєте. Говоріть, що знаєте, але підтримуйте нас, не знеохочуйте!
Патер сам себе не тямив з остовпіння. Ось воно як! Ось на яких основах стоїть тут унія! Ось за яку правду ті люди гинуть, руйнуються і йдуть в тюрми та на вигнання! В голові йому мутилося: йому здавалось, що попав у якусь глибоку дебру з обривистими берегами й надармо шукає з неї виходу.
