Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/208

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Патер Ґавдентій в поблизьких корчах чув всі ті слова, і хоч небагато розумів «мужицького» говору, то все таки одне було йому ясно — що тут йому доведеться пропадати. Ота величезна, самодержавна й шизматицька Росія, котру він досі знав тільки з оповідань, а представляв собі, як якогось тисячеголового дракона, готовилась тепер вхопити його в свої могучі лапи, здавити й зімняти, як пилину, закинути десь у бездонну пропасть, у глуху темряву, до котрої не доходить ані промінчик світла, відки не долетить на світ ані один зойк катованої жертви. Пропасти! Пропасти! Не то, що не зробивши, але навіть не зачавши великого діла! Пропасти за те одне, що посмів ти ступити на ту закляту землю, що посмів простягнути руки проти могучого колоса! — Такі думки шибали в голові патра, і смертельна судорога потрясла цілим його тілом.

Тим часом мужики стояли коло воза і стиха над чимось радили. Вже густий сумерк наляг на поле, і в тім сумерку їх постаті в грубих кожухах, в пелехатих шапках на головах видавались якимись зловіщими, дикими. «Над чим вони радять? — думав патер. — Чи не думають для врятування себе самих видати мене в руки станового?» І він наперед уже почав обурюватись на підлоту тих варварських людей, на їх трусливість і низькі думки. Але поки ще зміг достаточно вглибитись в своє праведне обурення, присяжний кликнув його, щоб наблизився до них.