— Ну, єґомость, — сказав він рішуче, — в злу пору ви вибрались до нас: дальше вам їхати годі.
Патер стояв і вдивлювався пильно в темну далечінь, не кажучи ані слова, а тільки думаючи собі: — «Ну, ну, зачинай, відки хочеш, а я знаю, голубчику, до чого ти дійдеш!»
— І тут вам лишатись годі: не нині, то завтра попадете в руки посіпаків.
— Так що ж робити? — спитав безнадійно патер.
— Вертати назад за границю.
— За-гра-ни-цю? — процідив зачудований патер. — Хіба ж це так легко?
— Не легко, але можна. Ми знаємо лісові стежки, спробуємо перевезти вас.
— Ви?
— Ну, та вжеж що ми, а не янголи небесні. Ми вже порадились: Боровий повезе вас.
— Ну, а гранична сторожа?
— Мусимо прошмигнути.
— Ну, а як тут за вами шукатимуть?
— У мене дома вже знатимуть, що сказати.
— Ну, а як зловлять по дорозі?
— Га, то пропадемо. Раз мати родила.
Аж тепер патер бодай трохи порозумів, над чим радили мужики; порозумів, які глупі, низькі й підлі були його підозріння, як твердо і безповоротно готові були ті люди рішитись на таке діло, за котре заплати не могли ждати ніякої, але в котрім могли стратити все, що тільки для чоловіка є найдорожче на світі. Перший раз глянув він на тих
