простих варварів не тільки з подивом, але і з глибоким поважанням.
— Ну, не пора гаятись, — сказав Боровий. — Сідайте, єґомость! Хоч то ніч довга, та я боюсь, щоб по півночі не зробилось місячно: це для нас була би просто загибіль. Треба спішитись!
Коротке, але щире було прощання патра Ґавдентія з присяжним. Забуваючи про всі ріжниці стану, звання й освіти, патер щиро поцілувався з мужиком, як був би поцілувався з рідним братом; забув навіть поблагословити його, так цілковито в тій хвилі переважив в нім чоловік над священиком. Відтак сів на візок, закутався, за порадою Борового, в грубу, брудну плахту, що була на возі. Боровий сів також, взяв віжки й батіг до рук, і вони швидко поїхали вузенькою доріжкою попід ліс в противний бік від села, мов потонули в темній, непевній і необмеженій далечині.
Тихо, похнюпившись, сидів патер Ґавдентій на візку, встромивши ноги в солому і час від часу здригаючи від холоду. Тихо, понуро було і в його голові, в його серці; утома взяла верх; думки, мов промоклі пташки в слоту, кулились і безсильно падали додолу; одне бажання пересилювало всі інші: коли б швидше дохопитись спокійного, безпечного, теплого кутика! І візник не мав охоти до розмови, — та й не до розмови мабуть було йому там, де треба було не двох, а чотирьох очей щоб серед пітьми не змилити з дороги, не
