Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/211

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

битої, а лісової, зрадливої, неїздженої доріжки. Зрештою й чотири візникові очі тут мало б на що здалися, особливо коли в'їхали в ліс, мов у темну, бездонну нору. Боровий, бачилось, і не силувався тепер поводити кіньми, а лишив їм волю; привична, мабуть, до такої їзди худоба, хоч звільна, але певно й обережно ступала наперед, і тільки час від часу стукнуло колесо о пеньок або пірнуло по саму маточину в глибокій вибоїні, даючи тим вправному візникові пізнати, що їдуть справді доріжкою, а не якоюнебудь лісовою прогалиною.

Перший раз на свойому віку находився патер в такім великім лісі, і то ще серед таких незвичайних обставин. Не диво отже, що ввесь той фантастичний чар, уся могуча лісова гармонія безконечною хвилею вдарила на його душу. Вогкий лісовий холод, позбавлений тої різкости, що на вільнім полі, освіжив його, розширяв віддих і прискорював биття серця. Широко отворені очі сквапно ловили найменший відблиск світла, сверлували густу пітьму під коронами столітніх сосен та шибали долі їх могучими пнями, що бовваніли, мов безконечний ряд уоружених і готових до походу велетнів. «Гой»! — гукнула десь далеко сова, застогнав протяжним, безконечним стогоном вітер між вершками дерев, і якась дивна, неописана туга налягла на патрове серце. Куди це я тягнуся? За чим? В якій цілі? Для чиєї користи? Суха гілка, стручена вітром з дерева, хруснула під колесом. «Оце й моя доля», — думав патер. — «Та тільки де те зелене, могуче дерево,