при котрім я виріс, від котрого мене відірвано? Нема його, а може й є, та я його не знаю. Суха гілка, кидана з одного кінця світу на другий, поки яке колесо не роз'їде та не переломить її». Уява його мимоволі перлась вгору, понад це море вогкого холоду й густої тіні, під темний небозвід. Чорні пні дерев росли-вистрілювали в якихось безмірно високих колосів, темних, невдержимих, що головами сягали аж до неба, а своїми чорними сутанами[1] закривали місяць і зорі. Ось вони ушикувались вряд, в півколесо, і тихо, мов хмара, пливуть на схід, на північ. Їх стопи підривають грунт, мов повінь; їх руки сіють якесь сім'я, що убезвладнює всякий опір, а їх голови — ні, у них немає голів, тільки капелюхи на плечах, — у них у всіх одна голова, колосальна, висока, сіяюча якимсь неземним блиском, а з тої голови безконечним роєм рояться темні замисли, прокляття й благословенства, інтриги і геройства, — і летять, мов чорні блискавки, на всі кінці світу і новою силою наповняють страшні легіони, женуть, і кермують їх, мов вітер хмару, далі, далі, далі, а куди? До якої цілі?
— Ad majorem Dei gloriam![2] — застогнав вітер понад лісом, зашептали, хитаючись, сосни, заскиглила нічна птиця.
— Так, це ми! — думалось патрові, — це ecclesia militans![3] — І груди його розширились, піднялась голова в гордім почуттю,
