— Не твоя побіда! Ratio vincit![1]
— Sanctus! Sanctus! Sanctus![2] — скрикує патер і прокидається, але грохіт грому таки ще гуде в його ухах. Що це? Де поділась темна фігура візника, що копичкою торчала перед ним на возі? Нема візника, а прецінь коні летять, як скажені, і придушений голос, мов з-під землі стогне: «Вйо! Вйо!» Що це такого? Патер протирає очі, щоб ліпше розглянутись, коли втім тут же з-за сосни, майже над самим його ухом роздається страшенний — не крик, а рев:
— Стій!
— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus![3] — пробелькотав патер, зовсім завмерши і не пануючи над своїми устами.
— Вйо! Вйо! — сичав придавлений голос зі споду, і, добуваючи останніх сил, рванулись коні наперед і помчали, яко вихор. Хвиля була грізна.
— Ниць! Ниць! — сичав той самий голос до патра, але цей, оголомшений страхом і несподіванкою, ані не чув, ані не розумів тої перестороги. Та в одній хвилі він порозумів її. Тут же обіч нього блиснуло залізо, загуділо щось у повітрі зі страшенним розмахом, і важка кольба салдацького ружжя, мов грім, упала йому на плечі. Якби трохи вище, була б розбила йому голову. Удар був так сильний, що патер, як перевернений сніп, без голосу, без стогону, впав із сидження і тицьнув
