й пігнав до близького села, просто до руського[1] панотця.
Вже було над ранком, коли доїхали, а розвиднятись почало, коли в попівстві добудились служниці. Патер, на диво собі самому, не те що не вмер до того часу, але, огрівшися в соломі, почув навіть, що йому якось легше робиться, і біль у крижах менше докучає. Тільки кров плила.
— Певно смерть наближається, — думав він. — Пишуть в книжках, що як кров у чоловіка стече, то так йому легко робиться.
Насилу розбудили в попівстві декого з челяді; в кухні показалось світло, слуга вийшов з лихтарнею на подвір'я:
— Який тут лихий добивається та спати не дає? — крикнув він.
— Мовчи, — крикнув в отвіт йому Боровий. — Тут у мене на возі єґомость умирає. Поможи занести до хати, рятунок дати.
— Що за єґомость? Який єґомость? — питав слуга.
— Чи ти тут, Савко, пан? — озлився на нього Боровий. — Не твоє діло питати! Бери!
Легенько, попід руки звели патра з візка й запровадили до кухні. Тим часом і панотець збудився і ждав їх у кухні. Страшний вид показався йому. Патер Ґавдентій в брудній, хлопській плахті, обтиканий стеблами соломи, з лицем заваляним кров'ю, ішов, постогнуючи. Панотець аж в долоні сплеснув, побачивши його.
- ↑ Українського.
