Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/246

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

котрій, насукір загальному сільському звичаєві, не було видно ані одної порошинки; в другім куті, невеличка за склом шафка з книжками, а на стіні під старосвітським образом св. Миколая висів круглий і великий як возове колесо, вівсяний вінець, переплетений гілками червоної калини. Посеред світлиці стояв великий, чотирьохгранний дубовий стіл, накритий мережаною скатертю, а на ньому в дерев'яній мисці лежали тількищо вирізані, золотисто-бурштинові крижки меду й заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом.

— Отже як знав, що гості будуть, так таки душа віщувала! — весело мовив Чимчикевич. — Немов би щось тьохнуло мене по обіді: а піди, вийми меду! А славний у мене мед, reverendissime! Прошу лишень, будьте ласкаві стрібувати!

Патер все ще сидів, мов води в рот набравши. Цілковита наївність і добродушність того дідуся трохи якось змішали його. Але супроти покуси запахущих медових щільників він не міг остоятись. Присунувши свій стілець близенько до столу, він узяв гарно вирізувану дерев'яну ложечку, і звільна висисаючи медові щільники, розпочав з Чимчикевичем розмову. Розуміється при тім, що Чимчикевич говорив усе по-своєму, по-українськи, а єзуїт якнайдобірнішою польщиною, пильно вистерігаючись, щоб ані разу не осквернити свого язика українським словом.

— Еге ж, пан-отченьку, — з видом щирого вдоволення розпочав єзуїт, — про це