втяв йому штуки й не упорався зі службою Божою вчасніше, так що він, приїхавши, застане лиш заперті двері і вже нікого в церкві. Але ні. О. Чимчикевич поступив собі зовсім лояльно, а по утрені ждав аж годину на його приїзд. Це потрохи помирило патра з Чимчикевичем, хоч дотепер не міг він йому простити вчорашнього занепокоєння.
Ось о. Чимчикевич дрижачим голосом прочитав євангеліє. Патер подумав, чи не почне він сам тепер проповідь, але ні: пан-отець править службу Божу дальше. Ось і служба Божа кінчиться. По причастію патер вийшов з церкви. Недалеко дзвіниці між двома величезними липами лежала велика чотирьохгранна на два лікті висока плита, якийсь старий надгробний камінь. Патер станув на нім; то буде його амвона. Вийняв з хустини комжу і натягнув її поверх сутани. Стоячи високо на плиті з полискуючим на сонці, гладко виголеним тіменем, — барет[1] він забув узяти з собою, — здавався він високим, як придорожній стовп, і грізним, мов мара. Сонце доходило вже полудня і пекло немилосердно. В тіні лип цвірінькали горобці. Маса червоних великих блошиць лазила по гробах і наповняла всі отвори й тінисті щілини в дерев'яній загороді. Ані вітрець не подув, щоби відсвіжити повітря. Листя не рухалось зовсім, мов замерло. Патер стояв якраз на такім місці, де за цілий південь не було тіні. На його чолі, щоках і руках почав виступати
- ↑ Барет — попівська шапочка у католиків.
