Він належав до тих людей, яких буденна поверхова клясифікація називає «звичайними». Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками — нічим взагалі цей чоловік не виріжнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день-у-день і по которих у нашій пам'яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне вражіння. Тому то й звикли ми висловлювати те вражіння такими словами, що хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:
— Та що, звичайний собі чоловік.
І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття «звичайного чоловіка», так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріяна, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою «звичайні речі». Цей випадок був ось який.
Раз якось вечером, ідучи вулицею здовж села, я проходив попри хату, в якій жили Маріян та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глибоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсім закривали вбогу, малу хатину, нічим не відмінну від інших сільських
