Бог приказав, так самісінько, як кожний чоловік, як кожний мужик. Так само бачу сонце, блакить неба, зелень дерев, чую піяння когута[1] і лускіт ціпів, усе так само. Для чого ж він каже, що всюди бачить біду, а я ніде не бачу її? Бреше, лайдак, та й годі.
Розумний був пан, в школах учився, не вірив тому, що Пан Біг уліпив шляхтича з іншої глини, як мужика, тож і зовсім розумно міркував, що коли однакові очі, то й бачити мусять однаково.
Власне йшов пан стежкою через величезний овочевий сад, коли нагло перед ним з криком перебіг обдертий сільський хлопчина, а за ним щосили гнав старий, кривий на одну ногу садівник, махаючи суковатим костуром. Хлопчина, придержуючи лівою рукою капелюх на голові, а правою махаючи, як веслом, скочив через рів, видряпався на пліт і, мов грушка, покотився з нього на другий бік. Був би садівник може догнав і зловив його на плоті, але сарака[2] не зміг перескочити рову, розігнався в своїм запалі і замість на другий бік, ляпнув у саму середину рову, по коліна в болото.
— Що тут діється? — крикнув пан, станувши над берегом рову, з котрого насилу старався вилізти старий садівник.
— Ет, ясний пане, — стогнав старий, — біда моя з тими хлопчиськами. Лише відвернуся, зараз один з того, другий з другого боку до саду закрадається, яблука краде.
