— Мій Боже, вона є всюди й кожний її бачить, а хто її не бачить, той щасливий у Бога, того вже так Пан Біг сотворив, щоб усе лише добре й гарне на світі бачив, а біди ні. Ясний пане! Най пан Бога не ображає і не викликає вовка з лісу!
Але пан уже не слухав тої просьби і відходячи, крикнув до старого:
— Ще нині хочу бачити її. А коли мені не покажеш, то щоб завтра і сліду твойого в моїх добрах не було.
Старий стояв мов оголомшений. От так маєш! За тридцятилітню вірну службу така заплата. Для якоїсь панської примхи він мусить на старі літа тратити кусник хліба. І що такого сталося панові? Яке лихо підшепнуло йому ту нещасну гадку про біду? Старий думав і ні до чого не міг додуматися.
Повертаючи до свого двору, побачив пан на подвір'ю купу старостинських посіпак і гайдуків і міських поліцаїв, що вели двох людей зв'язаних, обдертих і покривавлених.
— Що то за люди й куди їх ведете? — запитав пан.
— То розбійники й розбишаки, напали на одного купця і обрабували його в лісі, аж ось ми зловили їх.
— Ми невинні люди — благальним голосом закликали ув'язнені, — ми йшли спокійно дорогою, коли вони зловили нас. Біда вигнала нас із хати, біда вигнала ще в гіршу біду.
Як опарений скочив пан, почувши ті слова.
