— Добре, піду за тобою, — сказав пан, хоча чув, як якась холодна дрож пробігла йому по тілі.
Дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця. На твердій, брудній постелі лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від гарячки очима, — це жінка мужикова. На печі, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк, це дитина, що ось-ось догоряє. А на лаві під вікном без жадної постелі, тільки кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних киях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий сопух нужди і занедбання, гнилих і виплюваних легких, передучора вареної і запліснілої капусти й разового, квасного хліба.
Плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині; увійшов пан в товаристві незнайомого парубка. Ніхто не чув їх і не відізвався до них.
— Поглянь на те мешкання і уяви собі, що тут цілий вік мусять жити і вмирати люди, брати твої — сказав парубок.
— Що ж, годі всім жити в палацах, хтось і в хатчині мусить, — відповів пан.
— Але уяви собі, яке то мусить бути те життя, — сказав молодець.
— Таке, на яке заслугують, — відповів пан.
— Поглянь на оцю невісту, на її висохле, як скіпа, тіло.
