нання не було чути, лише рідкий, тяжкий віддих підносив груди. Ноги були вже холодні. Очевидна річ, що остання іскра життя ледве вже тліла в тім до решти виссанім тілі.
— То твій брат! — крикнуло щось внутрі в пана так голосно, що він перелякався того свого власного, внутрішнього голосу.
І відчуваючи серцем усе те, що ті люди перетерпіли в своїм житті, відчуваючи, як близький, як коли б вони були частиною його самого, він почув, як холодний піт краплями виступав на його чолі. Тільки тепер він пізнав, що єсть біда, пізнав, що вона таке. Не сам біль тілесний, не гризота сумління, не знеохота, безнадійність і розпука, але все разом — ті рухи хробака, настоптаного ногою, те ламання й нидіння живої людини під важкими колесами суспільної несправедливости.
— Боже мій! Досить, досить того виду! — зойкнув пан з глибини душі і кинувся до конаючої невісти, яка знов почала кашляти.
Довга тінь закрила віконце; дерев'яним костуром застукано о шибу.
— Гей, Грицьку, ти ще дома? — кликав знадвору голос отамана.
— Дома, — відповів пан.
— Збирай же ся на панське, сіно возити!
— Не можу, — відповів пан. — Жінка моя конає, дитина вмирає.
— Покидай їх, нема часу! — крикнув отаман.
