Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/308

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А коли врешті, в хвилі найвищого змучення пан думав, що тут упаде без духу посеред луки й не встане більше, коли вже руки, ноги і груди рішуче відмовляли служби, завідатель крикнув нараз:

— Досить, ідіть їсти!

Самі випали з рук панових граблі, самі опустилися руки, він усів на тім місці, де стояв, і не говорив нічого, лише віддихав і шептав:

— Боже, чи ще не досить?

Кілька селян зблизилися до нього, розпитуючи про жінку й дитину. Пан мовчав хмурий. Зрозуміли його й, киваючи головами, шепотіли:

— Со духи праведними упокой їх, Господи!

Якась милосердна душа віткнула йому в руку кусник чорного, разового хліба, печеного з помішених останків муки житньої, ячмінної, вівсяної і стоколоси. Пан був голодний, то й не надумуючися, почав гризти той твердий хліб. І разом з хлібом якесь огірчення, обезсилення й роздразнення опанувало його. Досі він неясно якось представляв собі своє положення і вірив, що все те або страшний сон, або лише хвильова проба долі, кара за його твердий упір, і що леда хвиля якимсь чудом усе зміниться, і він вернеться на своє давнє місце. Але коли попоїв хлопського хліба, що каменем заліг у його шлункові, та віра почала розпливатися в нівіщо, і він почав розуміти, що те, що сталося вчора, вже не відстанеться ніколи… «А до тої хати увійшов ти на те, щоб більше не вийти з неї!»