Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/313

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

й болюче. Чув, що серце його тає, що тіло його зламане, що все скінчилося для нього на світі, і не бажав уже нічого більше, як лише спочити побіч своєї няньки і свойого братчика.

IX

Пів року минуло від того дня, коли через вулиці головного міста на гору за містом тягнула величезна юрба народу. Посеред узброєних посіпаків їхав віз, а на ньому прикований сидів чоловік блідий, змучений і перед часом зів'ялий. То був убийця завідателя, засуджений на смерть, котрого власне вели до місця, де чекала на нього шибениця.

Він, очевидно, віддавна знав, що його чекає, і не показував тривоги. Здавалося навіть, що бажав смерти. Інші знов казали, що то — проста худобина з тупим чуттям, і що той супокій — то глупота й ніщо більше.

Побіч провинника стояв піп і говорив йому довго й переконуюче до серця, говорив про скруху, про покуту за гріхи в житті і про справедливість Божу, сполучену з безграничним милосердям. Та винуватець чи то з глупоти, чи з закаменілости не слухав, чи не розумів тих наук.

— Дивіть, ані разу не перехриститься! — кричали за ним старі богомолки. — Йди, йди, безбожнику! Чортові запродав ти душу, швидко дістанешся в його пазурі!

— Такого порядного, чесного і приємного чоловіка замордував і то зовсім без причини, і ані крихти жалю! — говорили інші.