в спідниці, і то не аби якого. І дєнєґ, братчику, дєнєґ батько не дасть! Фурда! Не здуриш!
Усміхнувся, або радше вишкірив почорнілі зуби, з яких двох напереді зовсім не ставало. Той усміх надав його лицю якийсь відразливий вираз, виявив над сподівання ясно ту труп'ячу мертвоту, що була його визначною прикметою.
— Ну, і прошу кого, — міркував далі, — вона вважає тепер наше діло зовсім довершеним. Чує себе вже жінкою «руського літерата». Е, панно Рузю, може то ще завчасно? Може «руський літерат» варт чогось ліпшого! Тільки що чорт його знає, як то чоловікові ніщо та й ніщо не щастить! Чи якесь лихо надало? Спробую ще завтра на празнику, може поведеться з котрою з сусідніх панночок… Може з котрою панною Кричевичівною, або з панною Верещевичівною… Правда, панни не особливі, але дєньґі, братчику, дєньґі, ось що головна річ! Побачимо.
І з тою постановою пан Денис перестав міркувати, простягся ще вигідніше на софі й запав у пообідній сон.
Пан Денис, це — один із найцікавіших типів теперішньої руської суспільности. Людей того типу «руське товариство» називає звичайно «шармантами», «дотепними», «забавними», — хоч по правді ніхто не вмів би сказати докладно, що властиво в них таке забавне й чи їх дотепи справді дотепні. Їх талант — розводити широкі теревені, підпускати паннам старі копмліменти, оповідати цілими годинами невинним попадянкам смішні
