давньому низенька, густа, м'яка травка та мільйони білих очок маргариток, та де-де біля дороги жовті цвіточки козельцю та й годі.
Приїхавши додому, я не міг утаїти своєї цікавости і зараз по перших привітаннях запитав батька:
— Таточку, а що то сталося з нашими будяками на толоці?
— А бачиш, синку, дав Бог, минулися.
— Та бачу. Але як? Ви переорювали толоку?
— Ні.
— Викосили їх?
— Ні.
— То, може, випалили вогнем?
— Де там! Минулися. Поліття на них не стало. Тоді були мокрі роки, а надто понижче толоки пан хотів було поставити млин та загатив річку. От мабуть земля на толоці нассалася вогкости, а ті галапаси, видно, злюбили собі та й кинулися рости. А по кількох роках гать вирвало, річка поменшала, земля просохла і їм не стало поліття. І вивелися. Як прийшли хто зна відки і як, так і щезли. Щороку їх робилося менше, поки зовсім не перевелися. Бачиш, і така погань має своє поліття.
— На цьому скінчив мій батько своє оповідання, на цьому і я кінчу своє, — мовив учитель до ученика. — Розумієш його, сину?
Ученик глядів на учителя якимись непевними очима.
— То ніби що? Чекати, поки лихо само мине?
