Поволі йде робота в ямі. Що глибше Михайло прокопує, то якось йому невигідніше, якось ніби душно в ямі. „Але це нічого“ — думає він. А Василь жде та й жде: от-от покажеться кип'ячка, може нині, може завтра. Хоч корба руки уриває, хоч надворі дедалі холодніше стає, хоч грошей за заставлену нивку щодень меншає — він не турбується нічим. Ось-ось кип'ячка наплине, всій біді кінець буде!
І дійсно наплила!…
Одного дня почув Василь з ями якийсь крик. Крик був дивний, — зразу веселий, далі тривожний. Вкінці урвався глибоким, глухим зойком розпуки. Все тривало не довше двох хвилин. Василь заглянув до ями. Морозом пройняло його наскрізь, він затремтів, як у пропасниці, від дожидання й непевности. В ямі було темно, як у комині.
— Що там, Михайло, що там? — крикнув батько до ями. Замість відповіді, Михайло зашарпав линвою, але дуже слабо.
Батько не знав, що сталося, чого треба Михайлові й чому не відповідає. Шарпання почулося вдруге. Батько догадався, що може це син дає знак, щоб його витягати.
— Але чому він затих, чому не каже, що сталося? — думав собі батько, працюючи з усеї сили при корбі.
Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі