— Ага, так-так! Ну, бачиш, який ти необережний… Чому ж ти млинка де не роздобув, та свіжого повітря не намлинкував до ями? Бачиш!
— А бачу, пан-отче, бачу на своє лихо!
— Ну, й що ж в тебе чувати?
— Та нічого єгомостуню… Я прийшов, щоби грішне тіло земленьці віддали.
— А, так, так! Святий обов'язок, слухняна дитина була… Знаю, знаю! Ну, Василю, але ти тепер багач!..
— Та який, єгомость?
— А, який? От кип'ячка добулася… бачиш, Господь благословив.
— Ой, єгомость, не говоріть, благословив! Волів би мене був так ніколи не благословити! Що мені з тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?
— Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церковці божій чимось запомогти. Бо ті гроші однак тобі не милі. Правду я кажу?
— Та правду, пан-отчику.
— А бачиш, небоже! А мені за похорон п'ятдесят золотих. Ну, га, що? Це тобі тепер ніщо!
— Ей, єгомость, то за багато! Бійтеся Бога, в мене тепер така гризота, де мені ще торгуватися?
— То байка, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!
— А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве, ледве. Хто знає, чи ще тиждень продихає. Знов видаток, а готового, пан-отчику, нема!
