правлять, і два дяки хриплять та бегечуть свячені пісні. А Василь став край одвірка та дивиться та прислухається, а якось не може розібрати, що воно це й до чого? Світло якось непевно мигтить йому поперед очі, посиніле лице покійника щохвилі міниться, скоро хоче до його батько придивитися довше, а на серці йому якось легко, мов справді виряжає сина до шлюбу, а не на „вічну дорогу“. Лиш чує добре, що сльози ще й досі не перестали капати, а люди сумно на нього ззираються та шепочуть: „Бідний батько! Серце йому крається! Де ж бо то, двох синів, як соколів, до року поховати! Ще добре, що третій лишився, а то бідолаха б зовсім пропав!“.
Василь чув оті слова, але сам знав, що йому якось не так дуже жаль, як уперед було, що його гадки, блукаючи манівцями, дедалі, все рідше нагадують про Михайла. Але сльози самі пливли й пливли з його очей, хоч гадки не знать куди блукали.
Скінчився парастас і пан-отець велів принести домовину та зложити в неї мерця. Василь придивлявся зачудований до двох парубків, що придвигали тяжку труну, збиту з грубих дощок, і заметушились коло покійника. Свічки повідставляли, хрест, що стояв у головах умерлого, взяли на бік, зняли полотно, котрим був накритий, а далі здвигнули тіло та вложили у деревище. Василь, що досі стояв тихо й непритомно, почув тепер, що ніби його щось укололо глибоко в серце і скрикнув голосно:
