Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/123

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Сирота? А в нього ж ще один син зостався, Йван. Де він, що з ним? Чому батько, своє сирітство згадуючи, не згадав про нього, про свою єдину тепер потіху?

Дивно не раз буває між людьми. От, лучиться, в батьків діточок кілька — й добрі всі, слухняні, робучі, покірливі. Казав би, чого й бажати? Любов батьківська, як сонце, всім рівно світить. Та ні, не так воно. От поглянь, то побачиш. Батько найліпше полюбить найстаршого, мати найменшого, або як там, а середуще межи ними жиє й робить і все ані тато ні мама його не помічають, ні попестять, ні похвалять ні за що. І росте воно в хаті, мов чуже; привичне до самоти й мовчання, а батьки дивляться на нього, коли переходить мимо них, а їх гадки бачуть другу, більше люблену дитину перед собою.

Таке було й з Іваном. Отак колинебудь спитати було Василя про Йвана. — „Іван, — каже Василь, — мій Іван? А, він у мене дитина тиха. Але подивіться, що воно з того Михайлика за дужий парубійка! Золото не хлопець!“ А спитати було небіжки Василихи: „А що, Василихо, ваш Іван поробляє?“ — „Та що б вам поробляти? Десь певно щось у стодолі пипнає. А Михайлик он пішов до сіна, та й не знаю, чи верне, біднятко, до обіду? Ей, то-то хлопець з нього зробився, як квітка! То моя потіха, то мій синочок!..“ І так усюди й все бувало. Чи батька, чи матір спитати про Йвана — все на Михайлика звернуть. Іван був середущий межи