Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/142

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

В його душі дивним способом застряла приповідка: „Піду я, мамо, до церкви, але чорта з'їси, що тобі буду Богу молитися!“ Василь не знає, відки вона тепер упала йому на гадку, й несвідомо проказує її собі в дусі раз і другий і третій, сам не знає, на що й на яке?

Пан-отець сидів на кріслі в ризниці й пив каву, котру йому приношено до церкви по хвалі Божій.

Василь уклонився до колін і став при дверях, ждучи, аж поки пан-отець не скінчить снідати.

— Що ти, Василю, — почав пан-отець гостро, — щось лихо справуєшся!

Василь мовчить.

— Був тут у мене нині твій син, жалувався, що поле продаєш, нічого недоглянеш, лиш усе горілкою заливаєшся!

Василь ані слова.

— Іди ж, іди, та вважай, щоб то останній раз за тебе чув. Фе, стидався би! Такий поважний ґазда, що повинен би всьому селу приклад давати, а він от що робить! Встид, ганьба!

Пан-отець кивнув рукою, а Василь вийшов, не сказавши й слова.

— Скотина якась, гадина не дитина! — думав собі бідолаха, йдучи на низ селом додому. — А, він до попа з язиком, та й ну на свого рідного тата! Пожди но, щенюку якийсь, я тебе навчу!

Не знати, чи щоб забути про свій нинішній сором, чи щоб набрати більше сили на вирідного сина, чи з якої іншої причини (хто знає, може погані й гидкі нахильності вже вроджені людям такого