— А, ото ж собі виховав гадину сорокату за пазухою, о! То синочок, що рад би, щоб всі батька відцуралися, щоб всі на нього плювали, пальцями показували, як на диво яке! То мені синочок, о!
— Тату, — обізвався твердо, але трохи тремтячим голосом Іван, — тату, ляжте нині проспіться, а завтра розмова буде по-тверезому. Правда — правдою, я винен у тім, але ви ще більше.
— Що, ти виродку гадючий, ти мені, свому батькові, смієш розказувати, мене винуватити?
Роздрочення Василеве, що так нагло вибухло й зміцніло в останні дві добі, шукало без упину, на кого б виллятися з цілою силою. І ось нагода трапилася: перед очима був Іван бідолаха. Василь в запалі прискочив до нього й з цілого розмаху вдарив його кулаком поза вуха.
— Тату, — скрикнув Іван схапуючись, — а ви що робите?
— Мовчи, виродку поганий! Знай, як батька шанувати!
Він знову вдарив, кров пустилась Іванові з рота.
— Тату, дайте спокій! — крикнув він, виходячи нарешті з свого ніби байдужного спокою. — Дайте спокій, бо зле буде з нами!
— Що? Ще мені грозити? На, ось тобі наука.
І знову вдарив. Лице Іванове посиніло. Йому також не стало терпцю й він п'ястуком штовхнув батька в груди так сильно, що той звалився з ніг і грепнув насеред хати.
