не виявляло; але його вуста говорили, мов крізь сон: „Михайлику мій, синочку любий, де ти? Чому ти до мене не навідаєшся? Ади, мене тут кривдять, виганяють із хати, ганьблять, а я ж таки ґазда, багач на все село! Видиш, синочку, видиш!“.
Страшно дивитися на чоловіка, в якого разом із занепадом організму пішли в розлад усі духові сили. Страшно слухати як такий нещасливий в якімнебудь зворушенню несвідомо вимовляє свої вражіння словами, з котрих сам не може собі здати справи, а котрі все ж таки не що інше, як відголоски всіх найсильніших вражінь його попереднього життя, що якийбудь слід лишили в його пам'яті. Слова ллються з уст, але по очах такого чоловіка видно, що його дух, його увага захоплена зовсім чимсь іншим, непевним, невловимим. І мимоволі насунеться гадка, що це говорить не той чоловік, що перед нами, а що це з нього говорить щось друге, чуже, не знане досі, якась друга душа.
Але Василеві слова мали зв'язки з дійсним життям. Від якогось часу Шміло, видимо осягнувши свій плян, замітно охолоднів до нього, почав обходитися з ним, як із слугою, далі-далі як з непотрібом, що дарма в хаті являється. Василь-бідолаха довго не запримічав нічого. Для нього все було добре, коли тільки була йому порція-друга горілки та лавка під грубою для ночлігу. Але шинкар, певний своєї здобичі, не гадав далі пильнувати й доглядати Василя й постановив собі
