В тій хвилі відчинилися двері й на порозі став гарно одягнений стрункий парубок із кошиком за плечима.
— Дай Боже доб… — зачав він, здіймаючи капелюха та оглядаючись кругом, але урвав на півслові, побачивши Василя на лавці.
Він встромив очі в його помарніле, набрескле лице, стежив непевні, мимовільні рухи його рук і голови і стояв довгу хвилю, немов силувався в тій страшній руїні чоловіка розпізнати недавнього ще Василя Півторака.
А Шміло й собі ж вліпив котячий хитрий погляд у парубка. Зразу на його лиці намалювався якийсь неспокій, але зараз-же його зеленкуваті очі запалали втіхою. Він пізнав Івана й догадався, що той, вислуживши три чверті року, прийшов назад до тата, щоб його рятувати, та заразом був певний, що Йван прийшов уже запізно.
Іван повів батька мовчки до старої, запустілої хати. Господи, що діялося в душі у бідолашного парубка, коли побачив усе ґаздівство занедбане, запущене, зруйноване, коли побачив, що тут, де недавно ще плило тихе, спокійне, достатнє життя, тепер ні волосинки худоби, ні стеблинки збіжжя, — що все припало порохом, приросло осетом та кропивою!… Він аж за голову взявся, оглядаючи руїни своєї батьківщини, але татові не говорив уже нічого. Василь за той час сидів
