Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А видиш, — каже вона, — а тобі тут добре?

— Та добре би було, — кажу, — кобим лиш міг рушатися. А то ось, дивіть, що мучуся, мучуюся, ані руш мотузів поганих із себе зверечи[1].

— А знаєш ти, — питає, — що то таке на тобі, ті шнури?

— Ну, — кажу, — шнури, линви! Або хіба що?

— Дурний ти, — каже, — та й не знаєш! Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, панські руки, панська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, тут тепер пусто скрізь, а перше тут людей багато бувало. А знаєш, де вони тепер?

— Ні, — кажу, — не знаю.

— Ну, то ходи за мною, — я тобі вкажу.

Я пішов за нею. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, а мені перед самими ногами яма; така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б'є, що Господи, і витримати годі.

— Тут вони, — сказала жінка до мене, та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще[2] перепудився.

— А знаєш ти, хто їх тут спакував? — питає вона.

— Ні, не знаю.

— Я.

— Ви? А хто ж ви? — Спитав я.

— То ти мене не знаєш? Ну, то знай-же. Я Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?

 
  1. Зверечи — зняти.
  2. Пуще — гірше