— А видиш, — каже вона, — а тобі тут добре?
— Та добре би було, — кажу, — кобим лиш міг рушатися. А то ось, дивіть, що мучуся, мучуюся, ані руш мотузів поганих із себе зверечи[1].
— А знаєш ти, — питає, — що то таке на тобі, ті шнури?
— Ну, — кажу, — шнури, линви! Або хіба що?
— Дурний ти, — каже, — та й не знаєш! Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, панські руки, панська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, тут тепер пусто скрізь, а перше тут людей багато бувало. А знаєш, де вони тепер?
— Ні, — кажу, — не знаю.
— Ну, то ходи за мною, — я тобі вкажу.
Я пішов за нею. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, а мені перед самими ногами яма; така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б'є, що Господи, і витримати годі.
— Тут вони, — сказала жінка до мене, та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще[2] перепудився.
— А знаєш ти, хто їх тут спакував? — питає вона.
— Ні, не знаю.
— Я.
— Ви? А хто ж ви? — Спитав я.
— То ти мене не знаєш? Ну, то знай-же. Я Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?