— Ов, як ви живо вгору ростете! Гадав би хто, що у вас, в скрині, Бог зна, які статки-маєтки, що так дорожитесь.
— В скрині не в скрині, — відказав Яць, — але в тій самій землі певне що статки-маєтки. Пощо ж маю вам їх задаром віддавати?
— А певно, — з насміхом процідив Мендель, — пощо віддавати такі багатства? Ліпше піти й самому загорнути.
— А ви думали що як? Копаєте ви, чому ж би й я не мав копати?
Мендель аж з місця зірвався й широко витріщив очі на того нужденного, мізерного хлопа, що смів щось таке сказати.
— Що… що… що ви кажете?
Яць спокійно поглядав на його й сказав, усміхаючись:
— Щось вас там певно вкололо, пане Мендель, що ви так схопились? А те, що я кажу, то дурне балакання, правда?
— Певно, що дурне балакання, — з гарячим переконанням скрикнув Мендель. — Ви собі гадаєте, що то так легко піти й брати з землі дар Божий? Ага! Не знаєте, що то коштує! За копання плати, а ще з землі чи добудеться що, чи ні. От у мене вже три закопи вода залляла, а знаєте, що кожний закіп коштував мені щонайменше сто ринських! Ну, а відки ви стільки грошей роздобудете? А хоч роздобудете, ох, то не ваша голова до такої роботи, бігме, не ваша голова!
— Га, то вже як Бог дасть, будемо бачити, — сказав Яць. — І ви чень усі розуми не поїли, може там деяка стебелинка й для нас лишилася. Попробуєм!
