— Бійтеся Бога, шваґре, що це ви говорите! — крикнула шваґрова. — Аж слухати лячно!…
— Сам вже не знаю, що говорю! — сказав Яць, похиляючи голову. — Але ходім, ходім до роботи! Треба поспішати. Чую, що щось жене мене, тривожить, так наче б смерть моя була вже близько, а я перед смертю ще щось мав дуже велике зробити.
Шваґрова нічого вже не сказала, тільки перехрестилася на ті слова. Бачила виразно, що Яцеві почало баламутитися в голові, але що ж могла порадити? Тільки йдучи, стиха шепотіла молитву. Разом з найстаршою дочкою стала до корби і помаленьку, обережно спустила Яця до ями, хоч той з глибини раз-у-раз кричав „борше! борше!“ Тим часом хлопець, добуваючи всіх сил, млинкував до ями свіжого повітря.
Коли Яць опинився на дні, шваґрова пішла до хати, лишаючи дітей при ямі. Яць вигадав спосіб — обходитися зовсім без її допомоги, щоб видобувати кибель з накопаною глиною. Сам знизу на осібній линовці витягав кибель догори, а діти лиш висиплють з нього глину і знов спустять униз. Повигадував різні способи для остороги, щоб котре з дітей не впало до ями. Мати могла бути за них зовсім спокійна.
Зразу робота йшла. Яць працював надлюдською натурою. Валив оскарбом в лупанець, немов це був його найтяжчий ворог. Кибель за киблем витягав угору, навіть за свіже повітря не дуже дбав, бо в ямі замороки не було ніякої, та
