— Freut mich sehr! Freut mich sehr[1]! — мовив цісар обертаючися до виходу.
— Віват! Віват! Най жиє наш найясніший монарх! — загреміли з подвійною силою радісні окрики юрби, коли цісар і його супровід сідали до повозів, щоби проїхати ще кільки сот кроків до найближчої залізничої будки, де дожидав уже цісаря двірський поїзд, щоби завезти його до Борислава. Блискучі повози рушили помалу серед ненастанних окриків юрби, а коли віддалилися від фабричної брами, всі в її обрубі почули, що гарні хвилі празничного дня минули безповоротно.
Минуло кілька тижнів. Фабрика швидко стратила свою опрятну і празничну подобу. Воскова брама, на яку ще кільки день ходила дивитися цікава публіка з Дрогобича та довколичних осель, була розібрана і перефабрикована на свічки. Шутер, яким висипане було подвір'я, після першого дощу сотнями робітницьких ніг та важких коліс, був утоптаний у старе болото і щез майже безслідно. Із шопи, де ночували робітники, давно вже повиношено перегородки, дверці, ліжка та постіль. Усе те було або сфабриковане на час, або позичене, і тепер робітники знов ночували на голій соломі та гиблівках, на дошках або на голій землі, де хто впав. Вони так уже привикли до того, що зміна зовсім не дивувала їх. Аджеж вони знали, що не щодень Великдень,
- ↑ Це мене дуже тішить.
