— Щось перестала.
— Сопух чути?
— Щось не чути.
— То може ми не на добрім місці почали копати?
— Га, може бути.
— Може би зачати в іншім місці?
— Або я знаю.
— Я думаю, що он там, у тій долинці… Як ви думаєте, Івануню, була би там швидше кип'ячка?
— А хто її знає.
— А я думаю, що там була би як не на п'ятім, то на шостім сажні.
— А по чім ви міркуєте?
— Бачите, Нута Ґрауберґ он там за межею в тій самій долинці копле.
— Та що з того, що копле? Ще нічого не докопався.
— Ропа вже показалася.
— Га, як показалася ропа, то певно швидко буде й кип'ячка.
— То що, може зачнемо й ми там одну яму копати?
— Як міркуєте.
— Але тут жаль покидати.
— Та жаль.
— Якби знати, що тут швидше буде.
— Е, якби знати!
Так радився зо мною Йойна. Ховай Боже, не міг сказати, щоб я намовляв його на цей або на той бік. Я так само не розумівся на тім, де копати, а де не копати, як і він.
Ще кілька день Йойна ходив, муркотів, мітикував, радився з іншими, а далі сказав:
