— Не бійтеся, Йойно, — мовив я, — коли у Нути показалася, то й у вас буде. Викопав він дванадцять сажень, то ви викопліть чотирнадцять, то тоді з його закопу буде текти до вашого.
— Правда ваша, Івануню, правда ваша! — скрикнув Йойна. — Ану, хлопці! Покидайте ті нові закопи, вертаймо до старих.
— Слухайте, Йойно, — мовив я до нього. — Не так ви зробіть. Лишіть одну компанію тут, нехай коплють тут один закоп, а одні нехай ідуть там.
— Добре мовите, Івануню, добре мовите! — лебедів Йойна. — Лиш ви мені все так файно радьте, то вже як у нас кип'ячка покажеться, то я вам таку полуйку справлю, таку полуйку, що аж!…
— Та вже ми надіємося, що ви не будете такі… кривди нам не зробите. Адже ви бачили, яку Нута полуйку справляв.
— Що Нута? До чого Нута? Нута капцан, парх, паскудник! Що він розуміє! Я ще надіюся побачити, як він буде тікати відси з торбами!
А Нута тим часом черпає із своєї ями кип'ячку та й черпає, денно по двадцять бочок відвозить до дестилярні. А Йойна стоїть перед своєю кошарою, рахує бочки та аж душиться, аж зубами скрегоче зі злости та з зависти. У Нути коло кошари гармідер, крик, повно фір з возами і кіньми, а у Йойни пусто та сумно, тільки чути скрип корби, що двигає кибель повний сухого лепу, та писк млинка, що жене до ями свіже повітря.
— Йойно, — кричить із-за паркана Нута.
— Що є? — відгукує Йойна.
