— Чи то правда, що ти завтра забиваєш свою яму?
— Дай Боже, щоб твоє слово було сказане в щасливий час!
— Бо я хотів тобі щось сказати.
— А що таке?
— Як завтра не заб'єш, то продай її мені.
— Давися своєю.
— Ну, чого гніваєшся? Я тобі зверну кошт і дам п'ять шісток відчіпного.
— Щоб тобі язик відчепився від твойого трапного рота!
— А знаєш що, Йойно?
— Не потребую знати.
— Я виджу, що ти добрий чоловік. Як закоплеш усі свої гроші, то приходь до мене за касира.
— А ти як будеш жебраком, то приходь до мене два рази на тиждень, за кожним разом дістанеш феника[1].
— Добре, Йойно! Запам'ятаю собі те, а ти запам'ятай собі те, що я сказав. І пам'ятай, як будеш продавати закопи, то вже по сусідству вдайся до мене першого. Добре заплачу.
— Щоб ти не дочекав платити, а я брати від тебе! — кричав розлючений Йойна і тікав до своєї кошари.
І цим разом Нутові жарти мали справдитися. Оця пересварка була в четвер, а в п'ятницю по полудні роблю я шихту в ямі, чую — сопух підходить, робиться
- ↑ Феник — гріш.
