канцелярії він приходив хіба на годину, дві, та й то ледве понишпорив у книгах, а за те обсипав градом насміхів, докорів та кпин своїх товаришів, особливо тих, шо не брали участи в рухові. Розуміється, що Калинович був головним жертовним козлом його дотепу.
— Ну, що, молю канцелярійний, книжкова блощице, чорно-жовта стоного! — говорив він до Калиновича, не скриваючи своєї глибокої погорди. — Ще тобі не обридло порпатися в тих затхлих паперах?
— Хоч і обридло, та що робити? — покірно говорив Калиновим, давно переставши ображатися грубими ущипками старого вояки. — З чого чоловік хліб їсть, того мусить пильнувати.
— Хліб їсть! Ой, ти худобо! Тобі аби лише жолоб та й паша! Ну скажи, ти ніколи в своїм життю не подумав, що може бути щось таке на світі, задля чого варто віддати не лише хліб, але й кров і життя?
— Різне чоловік думає, пане Валіґурський, — нерадо відповідав Калинович. — Одному це дороге, а другому те.
— Ага, а тобі твої шваби найдорожчі! Не можеш того переболіти, що їм руки вкорочено!
І Валіґурський починав різким, хоч трохи вже розбитим голосом ревти на всю канцелярію улюблену пісеньку польських коспіраторів;
Гей шваби-драби, гей шваби-драби,
Вже ми вас із краю наженем до лаби!
Гей Шваби-драби, ще лиш пів годинки,