вича ледве два-три урядники заглядали до неї на пару годин, та й тим очевидно не хотілося робити. Вони сиділи мов непритомні, від часу до часу зривалися з місця, бігли до вікна, визираючи на ринок, а по якімось часі вибігали зовсім, немов ті старі, понурі, сірі мури давили їх і наповняли тривогою. Калинович лишався сам один, а скрип його невтомного пера по рапавім папері цвіркотів у самітній канцелярії мов спів цвіркуна в покиненій хаті. Старий возний Згарський був одинока жива душа, з якою Калинович міг іноді побалакати спокійно, по щирості. Валіґурський від двох неділь зовсім не показувався в канцелярію.
Згарський лишив Калиновича в препоганім настрою. „Стережіться!“ Добре це йому сказати, але як стерегтися? Перед ким стерегтися? Аджеж у мишачу діру не запхаюся, десь мушу показатися між людей, мушу ходити до канцелярії, щодень пару разів переходити ринок та головні вулиці міста, посеред соток і тисячів народу. Як же ж тут стерегтися? Шварц-ґельбер! Що це за злочин такий? Ну, так, Калинович чув у глибині душі і сам собі признався, що він шварц-ґельбер. Він слуга австрійського уряду, від якого брав пенсію, якому присягав служити вірно. Що ж у тім злого? Аджеж і Валіґурський ще в початку року, ще до половини марта цього року був такий самий шварц-ґельбер. Тобто може в його
