Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/367

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку, — на одваху готуються до штурму.

Валіґурський у своїй фрамузі закляв по-французьки. Це був останній людський голос, який міг почути Калинович. Ще хвиля мертвої тиші, а потім здавалося, що земля відчинилася і вибухло пекло. Рев гармат, свист куль, лускання ґранат, тріск лупаних мурів, дощок, меблів і всього того, що було навалено у барикаді, якийсь дикий рев, мов буйного вітру, що раптом схопився і рве з корінням столітні дерева, якісь дикі, нестримні елементарні сили розгулялися, немов бажаючи моментально змести з лиця землі отих дрібних червяків людей з їх дрібними ділами. Калинович стояв у своїм кутику заглушений, остовпілий, безтямний. Він зразу зажмурив очі, але в пітьмі, яка тоді огорнула його, блискали якісь велетенські вогняні язики, що сягали від землі геть вище кам'яної вежі єзуїтського костьолу, і він у смертельнім переляку зараз же розкрив очі. Ні, вогняних язиків не було, барикада стояла ще, але подібна до копиці сіна розкудовченої сильним вітром. Пір'я з розшарпаних подушок літало по площі, мов густі платки снігу; одна нога з фортеп'яна опинилася насеред площі, недалеко нього, а кам'яна статуя Божої Матері на барикаді виведена з давньої рівноваги, стояла тепер майже випростувана, похилена трохи головою наперед, немов жінка, що стоїть над глибокою водою, зазирає вниз у її хвилі