до кав'ярні, читав газети та, не можучи нічого зрозуміти, відкладав їх на бік. Нарешті прийшов вечір. Убравшися в повну свою параду, Калинович узяв фіякра, бо на вулицях було болото, і під'їхавши до звісної брами на Трибунальській, подзвонив. Брама відчинилася, Ян повів його на перший поверх до покою графині.
В ясно освіченім покою сиділа при столі в фотелю графиня, а обік неї бліда, тендітна панночка, скромно, але елегантно одягнена в чорну сукню.
— Пан Стефан Калинович! — промовив Ян, впроваджуючи Калиновича до покою і віддалився. Панночка, що сиділа на кріслі біля графині, порушилася якось нервово, немов хотіла встати. Але графиня легенько простягла руку, даючи їй знак, щоб сиділа тихо.
Калинович наблизився й поцілував графиню в руку.
— Панна Емілія Валіґурська, пізнаєте? — промовила вона з легким усміхом, обертаючися до нього.
— Якби не слова ясновельможної пані графині, то ніколи б не пізнав, — відповів Калинович і вклонився панночці.
Вона встала, обійшла фотель графині і простягла йому руку. Калинович з дивним почуттям зирнув на ту дрібну, білу ручку, по якій ніхто не був би пізнав, що вона так зручно і вправно набивала перед місяцем важкі наполеонівські пістолети.
— Позвольте, пане, — промовила вона трохи горловим, але дуже приємним голосом, — подякувати вам за ваш справді
