Вона не договорила й притулила хустку до очей, утираючи сльози.
Графиня встала. Калинович поцілував її в руку, здалека вклонився панні й пішов. Він не знав, що думати про цю свою візиту, про її ціль і значення, але почував, що без значення вона не лишиться. І справді, по кількох тижнях, десь при кінці лютого 1849 року, він дістав знов запросини від графині, щоб потрудився відвідати її на хвилину. Цим разом графиня прийняла його сама. Вона запитала знов, чим він займається. Калинович відповів, що все ще не має постійного заняття, бо державну бухгалтерію касують і реорганізують. Правда, його не відправлено зі служби і плату, 20 ринських місячно, йому дають, але що буде далі, цього він не знає. Графиня вислухала його мови й сказала йому попросту:
— Подавайте до намісництва.
— Вельможна пані графине, — мовив Калинович, — я вже розвідував. Там усі такі посади, на які я міг би податися, давно вже обсаджені.
— То байка, — мовила графиня рішуче. — Зараз сьогодні лагодьте подання. Не говоріть ні про яку посаду, а подавайтеся. Залучіть, які маєте, свідоцтва, папери. Зрозуміли?
І не ждучи його відповіді, вона встала й подзвонила. Явився Ян і подав зачудованому Калиновичеві плащ і калоші.
Калинович подався, хоч не мав ніякої надії на те, щоб його подання осягнуло яку ціль.
