Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/393

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ексцеленціє, я… я… нехотячи.

Ані один мускул не дрогнув у кам'янім, мов сокира нагостренім, лиці намісника, тільки блиск очей зраджував, що він сміявся в душі.

— І що ти зробив тій панні, що вона від тоді плаче і жалується на тебе?

У Калиновича знов мороз подер за плечима.

— Екс… екс… ексцеленціє, я нічого не знаю. Я переніс її зомлілу на руках.

— Еге, переніс на руках! Добре переніс! Тепер дівчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз мені йди й заспокій її. А як будеш мати від неї посвідчення, що вона не має до тебе ніякої претензії, тоді приходь сюди по резолюцію. Інакше й бачити тебе не хочу.

Мов п'яний, вийшов Калинович із намісництва. Що за нова халепа наскочила на нього? Чого хоче та панна? Що йому робити? Не думаючи, не тямлячи як і куди, він якось по-неволі опинився на Трибунальській і подзвонив до відомої брами. Ян, не кажучи ані слова, попровадив його до графині. Гикаючись і плутаючися, Калинович оповів їй, чого жадає від нього намісник.

— А ви справді знайшлися не гарно, не по кавалерськи, — гостро й холодно мовила до нього графиня. — Ви ж від першого разу могли побачити, що панна Емілія не байдужа до вас, а про те стілький час не навідувалися, зовсім забули про неї. Бідна дівчина, скільки вона наплакалася!