— Так є. Речинець у Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичині і в Познанщині.
— Чи вони подуріли? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?
— Кожний дідич має узброїти своїх свояків здатних до оружжя, своїх льокаїв, мандаторів, лісничих і всяких офіціялістів[1] і тягти з ними на означене місце.
— На зламану голову.
— Таточку, як ви говорите! Тут кров'ю пахне, тут історичний момент безмірної ваги…
— Іди до дідька з своїми історичними моментами! — гнівно скрикнув батько. — Коли всі вони такі бездонно дурні, то я волю жити без ніякої історії.
— Таточку! Боже мій, що ви говорите!
— Ну, скажи, хіба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх, куди?
— До Сянока. Дня 18 лютого вночі маємо зібратися з цілого циркулу, напасти на гарнізон, пов'язати вояків, забрати оружжя, а тоді опанувати місто, уряди, каси.
— Шах, мах! Ори, мели, їж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати… Ну, скажи мені, Димцю, — і батько, ставши перед сином, узяв його обома руками за плечі й дивився йому просто в очі, — ти, здається, ще розумний чоловік, з глузду не зсунувся… Скажи мені по щирості, віриш, щоб це далося зробити?
- ↑ Офіціяліст — службовець.
