брався вночі, апетиту не стало. Він переживав страшні дні, посивів за ті два тижні, як голуб.
А Нікодима як не було, так не було. Ані вісточки про нього! Ані вісточки про те, чи буде повстання, чи вже вибухло, чи відложене? Надворі сипав сніг, курило, дороги в горах були непрохідні, замети страшенні. Ані листи, ані газети не приходили до пана, — він жив мов у тюрмі, сам самісінький зі своєю тривогою і мукою, серед тих понурих, злобних, як йому здавалося, хижих і нагострених на його загибіль селян. Що робити? Тікати з села самому, без сина? Чи ждати на нього? Ждати, та доки? Умовлений речінець вибуху повстання вже зближався. А що, як Нікодим не верне й випадки заскочать його тут самого? Пан Пшестшельський надумався, що таки ліпше буде самому, поки живий та здоров, перебратися на Угорщину. Одного вечора він покликав візника і велів йому на другий день злагодити залубні й дві парі коней.
— Ясний пан хочуть десь їхати? — запитав візник, чухаючися в потилицю.
— Так, — мовив нерадо пан.
— А куди поїдемо, прошу ясного пана?
— На угорську границю.
Візник стояв і чухався, а помовчавши хвилю, додав:
— То буде трудно, прошу ясного пана.
— Чому?
— Заміть страшенна.
— Коби до лісу, а в лісі заметі такої нема.
— Ба, коби до лісу! — мовив візник, моргаючи значучо.
