— Ну, а що ж, хіба це так трудно? Тягару ніякого, дві парі коней.
— Та я не про теє… З снігом би ми якось порадили.
— Ну, а що ж там іще?
— Та не пустять нас.
— Хто не пустить?
— Люди.
— Які люди?
— Та от, хлопи. Хлопські варти.
— Які варти?
— Адже від учора по всіх селах на воротях варти стоять. День і ніч вартують. Нікого не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів то й з пасами беруть.
— Беруть?
— А так, арештують, в'яжуть, і до староства.
Пана Пшестшельського мов би ножем по горлі шелеснув. От тобі й на! От і дочекався! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласці хлопства, може кожної хвилі ждати нападу, смерти. Йому пригадалися слова урльопника на тоці: «За кілька день усе те буде наше». У нього дух сперло в грудях. Він сидів мов остовпілий, дивився тупо перед себе і нічогісінько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухався в потилицю, хотів очевидно сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачучи, що пан мов і не видить його, він вкінці заговорив сам.
— Прошу ясного пана.
— Га! Що? Ти ще тут? — немов зі сну прокинувся пан. — Чого тобі треба?
