Значишь, приставив хтось. Агов! Знову шелестить.
Не було сумніву. На оборозі хтось був, хтось чужий. Зміркувавши це, Гриць в одній хвилі прискочив до оборога, вхопив драбину, відставив її до другого оборога, а тоді, певний, що незнайомий гість без драбини не злізе, значить, сидить на оборозі, мов у лапці, запитав не дуже голосно:
— Гей, хто там на оборозі? Зла чи добра душа? Обзивайся!
На оборозі було тихо. Ніхто не обзивався.
— Я чув, що там хтось є! — говорив трохи голосніше, але все ще здержано, Гриць. — Обізвися, хто ти, бо нароблю крику і покличу варту. Втікти не думай, я драбину відставив.
— Чи це ти, Грицю? — здушеним полушепотом запитав хтось із оборога.
— Е, чи то один Гриць у селі! — відповів Гриць, не можучи пізнати по голосі, хто би це міг бути.
— Гриць Тимків! Це ти?
— Я. А ти хто?
— А ти там сам? Ніхто мене не вчує?
— Сам.
— Я, панич, Грицю! — промовив голос із оборога, цим разом виразно і натурально, так що Гриць зараз пізнав його.
— Господи! — мало що не скрикнув парубок. — А ви де тут узялися, паничу? Що з вами? Ми всі думали, що вас уже нема й на світі.
— Грицю, голубе мій! — шептав далі панич, — я вмираю з голоду.
