Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він на стільки прийшов до себе, що міг рушитися з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючися слізьми, провадили його попід руки, як малу, немічну дитину. Гриць був блідий-блідий, очі без блиску, на посинілих губах видно ще було сліди крови. Комісар зирнув на нього й зараз похилив очі на свої папери.
— Ну, знаєш тепер, що значить брехати? — мовив він. — Скажеш тепер правду?
Гриць мовчав.
— Скажеш, де панич?
Гриць мовчав.
— Хлопче! Не доведи мене до гніву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.
— Таточку, — слабим голосом мовив Гриць, — ведіть мене на подвір'я. Ляжу на лавку і нехай мене б'ють на смерть. Я більше не скажу ані слова.
Комісар з виразом німої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушитися героїзмом цього простого сільського парубка, він бачив тільки його впертість, непослух і злочинне завзяття.
— Так ти говориш? — мовив він. — Добре! То й я тобі іншої заспіваю! Гей, там! — крикнув він на десятників.
Десятники війшли.
— Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.
Грицева мати заломила руки.
