— Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!..
— Мовчи, стара! — скрикнув комісар. — Ідіть до дому і принесіть йому, що треба до дороги. Ми ще нині їдемо.
— Пане, куди ви його везете? Аджеж бачите, він ледве живий.
— То мені все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозі, то я не буду тому винен. Я його остерігав.
В тій хвилі війшов у кімнату старий пан.
— Пане комісаре, — мовив він поважно. — Я був свідком того, що робилося нині і вчора на моїм подвір'ю. Пам'ятайте, я постараюся, щоби про це знали не тільки в Сяноці, але також у Львові.
Губи комісара поблідли і затремтіли.
— Herr Schlachziz[1]! — мовив він, здержуючи свою злість. — Я власне хочу вам дати нагоду до виявлення правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе й оцього парубка.
— Як то? Арештуєте мене?
— А так.
— Добре. Я того й хотів. А ви, люди добрі, — мовив, обертаючися до Гната і його жінки, — ідіть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійтеся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду пам'ятати його й вас. Ідіть і не журіться. Бог допоможе нам перебути цю лиху годину.
- ↑ Пане шляхтичу.
